Форум міста Чернігів

Чернігівська єпархія – одна з найстаріших православних єпархій на теренах сучасної України. Вона була заснована незабаром після офіційного введення християнства на Русі й має багату тисячолітню історію. Церковна традиція, спираючись на свідчення Никонівського літопису та «Житія св. Леонтія Ростовського», пов’язує заснування її з приходом до Києва у 992 р. митрополита Леонта, який висвятив єпископів до Новгорода, Чернігова, Ростова, Володимир-Волинського та Білгорода.
Першим чернігівським єпископом став Неофіт. У XI ст., окрім земель Чернігівщини, до складу єпархії входили землі сучасних Брянської, Орловської, Калузької, Тульської, Рязанської, Смоленської, Володимирської, Московської областей Росії, а також Гомельської області Білорусії. У 1118 р. майже половина із названих територій відійшла до новоствореної Рязанської єпархії.
Архітектурна перлина Чернігова – Спасо-Преображенський собор – ровесник знаменитого київського Софіївського. Приблизно в один і той же час розпочалося будівництво й двох Успенських соборів – у Києві та Чернігові. Печерне чернецтво з'являється водночас в обох містах наприкінці XI ст. й пов'язується з ім'ям преподобного Антонія Печерського. З Чернігівщиною XI – XIII ст. пов'язані імена преподобних Антонія та Феодосія Печерських, Миколи Святоші, святителів єпископа Феоктиста та митрополита Костянтина, мучеників князів Iгоря Ольговича, Михайла Всеволодовича і боярина Феодора, княгині Єфросинії Суздальської.
Монголо-татарське нашестя принесло занепад Південній Русі. Незабаром, 1263 р. за князя Романа єпископську кафедру було перенесено із Чернігова до Брянська а частина південних територій відійшла до Київської митрополичої кафедри.
В результаті Литовсько-Московських воєн кінця ХV – початку XVI ст. Чернігово-Сіверську землю було приєднано до Московського князівства, а місцева паства залишилася під управлінням чернігово-брянських єпископів. Вже з 30-х рр. ХVІ ст. у титулуванні єпископів брянської кафедри зникає додаток «Чернігівські», а у 1555 р. єпископ Симеон згадується в джерелах з титулом єпископа Брянського та Смоленського. З 60 х рр. ХVІ ст. території Чернігово-Сіверщини остаточно увійшли до складу смоленської єпархії. (виключення становили землі навколо Любеча і Остра). Внаслідок Берестейської унії 1596 р. на ці землі було поширено греко-католицизм.
У 1625 р. була організована Чернігівська і Смоленська греко-католицька (уніатська) архієпископія, яку очолив один з енергійних діячів греко-католицької церкви Лев Кревза, який в 1631 р. домігся передачі уніатам чернігівського Спаського собору та інших церковних споруд. У 1627 р. король Сігізмунд ІІІ передав домініканському католицькому ордену чернігівський Борисоглібський монастир.
На противагу активній діяльності Греко- та Римо-католицької церкви на новоприєднаних територіях Чернігово-Сіверщини київський митрополит Іов Борецький висвятив на Чернігівську кафедру Ісайю Копинського. Він, як і його наступник Зосима Прокопович, хоча й не мали постійного осідку у Чернігові, тим не менше були дієвими керівниками єпархії, користувалися повагою та авторитетом серед духівництва та мешканців краю.
На чернігівську кафедру київський митрополит С. Косов в 1657 р. висвятив впливового українського ієрарха, колишнього ректора Києво-Могилянської колегії, ігумена Кирилівського монастиря Лазаря Барановича. Тоді ж за чернігівською єпископією закріплювалося 9 протопопій. У зв’язку з тим, що сам Чернігів лежав у руїнах, єпископську резиденцію було облаштовано у Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. Саме у цій обителі близько 1667 р. Л. Баранович заснував слов'яно-латинську школу, а у 1671 р. – друкарню. У 1672 р. кафедру було перенесено до відбудованого Чернігівського Борисоглібського монастиря. 1679 р. у Чернігів з Новгорода-Сіверського було переведено друкарню. Лазар Баранович розгорнув бурхливу діяльність на Чернігівщині по відбудові напівзруйнованих і засновуванню нових церков і монастирів, а також зібрав цілу плеяду освічених церковних діячів, проповідників, письменників, богословів, архітекторів та художників. З Чернігівщиною другої половини XVII століття пов'язані імена Iоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Iвана Щирського, Михайла Лежайського, Iвана Величковського, Феодосія Углицького та Iоанна Максимовича. Саме Лазар Баранович запросив у Чернігів майбутнього святителя Феодосія Углицького, настоятеля київського Видубицького монастиря, і доручив йому управління найдавнішим чернігівським Єлецьким монастирем. Серед канонізованих діячів XVII – XVIII ст. до сонму Чернігівських святих належать святителі Феодосій Углицький, Димитрій Ростовський, Iоанн Максимович, Iосаф Горленко.
Після підпорядкування у 1686 р. Київської митрополії Московському патріарху Православна Церква в Україні поступово втрачає свої національні особливості та привілеї. 1728 р. постановою Верховної таємної ради, виданої гетьману Д. Апостолу, заборонялося продавати, дарувати і надавати на поминання ґрунти та угіддя для українських монастирів та церков, що позбавляло їх засобів існування. Активні дії російського уряду в цьому відношенні викликали зрозуміле, але безрезультатне, незадоволення.
З 1780 р. Синод почав призначати архімандритів та ігуменів до українських монастирів. 1786 р. було проведено секуляризацію церковних земель в Україні, внаслідок чого у церкви влада відібрала в держскарбницю великі земельні й лісові угіддя. З двадцяти (16 чоловічих та 4 жіночих) монастирів Чернігівської єпархії 11 було закрито, інші 9 розділено за штатами. Внаслідок утворення нових намісництв 1785 р. Чернігівська єпархія була поділена на Чернігівську й Новгород-Сіверську.
У ХІХ ст. територія Чернігівської єпархії відповідала межам губернії, утвореної 1802 р. А 1857 р. в єпархії було утворено 52 благочинних округи, у яких розміщалося понад 1000 церков. Особлива увага в церковній політиці приділялася духовній освіті й місіонерству. В єпархії діяли Чернігівська духовна семінарія (реформована з Чернігівського колегіуму 1786 р., Чернігівські (чоловіче та жіноче), Новгород-Сіверське, Ніжинське та Стародубське духовні училища. Серед чернігівських архієреїв XIX ст. своїм подвижництвом у галузі церковного єпархіального управління та науковою діяльністю виділяється архієпископ Філарет Гумілевський. Завдяки його зусиллям на Чернігівщині різко збільшилася кількість церковнопарафіяльних шкіл, було відкрито Стародубське духовне училище, Чернігівське єпархіальне жіноче училище, вийшла на новий освітній рівень Чернігівська духовна семінарія. 1861 р. зусиллями архієпископа Філарета в Чернігові був заснований журнал «Черниговские епархиальные известия», що в 1912 р. був реорганізований у часопис «Вера и Жизнь». В місті 1908 р. було утворено Єпархіальне давньосховище – перший і єдиний тоді церковний музей.
1911 р. єпархію очолив архієпископ Василій Богоявленський, який став останнім архієреєм перед революцією та першою її жертвою. 2000 р. на ювілейному соборі РПЦ він був прославлений до лику святих серед новомучеників. У 1930-х рр. церковна розруха сягнула апогею. До початку Великої Вітчизняної війни було закрито всі храми Чернігова. Але в 1940-ві рр. ставлення влади до церкви почало змінюватися. Наставником духовного життя багатьох віруючих чернігівської пастви у воєнні й післявоєнні роки був схиархімандрит Лаврентій (Проскура), прославлений у лику чернігівських святих 1993 р. 1946 р. з Ленінграда до Чернігова повернуто мощі святителя Феодосія Углицького. У січні 1939 р. була сформована Сумська область, а у 1945 р. згідно рішення Св. Синоду Руської православної церкви утворена окрема Сумська єпархія. У 1960-1970-ті рр. тривали утиски віруючих, а єпархія у ці часи налічувала всього 106 приходів. І лише в 80-ті роки минулого століття ситуація в релігійній сфері почала покращуватися.
Після отримання Україною незалежності політика влади до Церкви стала значно м'якшою. Чернігівська єпархія продовжує жити й розвиватися, збільшується кількість парафіян, триває будівництво нових храмів. На її теренах нині діє чотири єпархії УПЦ МП та дві єпархії УПЦ КП.
1993 р. Сумська єпархія була розділена на дві: Сумську і Ахтирську та Глухівську. Рішенням Священного Синоду УПЦ у 2007 р. Чернігівську єпархію теж було розподілено на дві самостійні: Чернігівську і Ніжинську. У складі першої з них залишилися такі райони Чернігівської області: Городнянський, Козелецький, Корюківський, Куликівський, Менський, Новгород-Сіверський, Ріпкинський, Семенівський, Сосницький, Чернігівський та Щорський. Преосвященні чернігівської кафедри надалі йменуватимуться «Чернігівський і Новгород-Сіверський». Правлячим архієреєм єпархії залишився єпископ Амвросій (Полікопа).
Однією з головних перешкод у нормалізації церковного життя яваляється внутрішньо-церковний розкол, що призвело до появи в 1992 р. Української Православної Церкви Київського патріархату під керівництвом митрополита Філарета (Денисенка). Внаслідок такого розколу в сучасній Україні паралельно існують парафії УПЦ КП та УПЦ МП, а також кілька гілок Автокефальної православної церкви. Такий складний поділ православних парафій характерний і для території сучасної Чернігівщини та Сумщини. Так, 1992 р. була утворена Чернігівська єпархія УПЦ КП, що на сьогодні налічує 103 парафії, 3 монастирі, має власне періодичне видання. 1996 р. заснована Сумська єпархія УПЦ КП.
На території сучасної Чернігівської області представлено 26 конфесій, 776 зареєстрованих релігійних громад, що володіють 476 культовими спорудами. Загальна характеристика релігійної карти області виглядає наступним чином: УПЦ МП - 427 громад; УПЦ КП - 103; Церква євангельських християн-баптистів - 67; Церква адвентистів Сьомого дня - 19; Церква християн віри євангельської - 16; Римо-католицька церква - 2; Українська греко-католицька церква - 2; Російська православна церква за кордоном - 1; Руська православна старообрядницька церква - 2; Релігійна організація свідків Єгови - 3; Релігійна громада товариства свідомості Кришни - 1; Іудейські релігійні громади - 6; Євангельські християни 'Церква в Чернігові' - 1; Ново-апостольська церква - 1; Євангельські християни 'Церква Голгофи' - 1; Харизматичні повно євангельські церкви - 11; Християнська харизматична релігійна громада 'Нове покоління' - 1; Церква Ісуса Христа святих останніх днів - 1; Українські язичники 'Сіверяни' - 1; Релігійна громада Союзу вільних церков християн євангельської віри місцевої церкви 'Христос для всіх' - 1; Буддисти школи Карма Каг'ю діамантового шляху тибетського буддизму - 1 громада.
Крім цього, в області діють 9 монастирів, З християнські місії, 2 православних братства, 2 духовних навчальних заклади, 82 недільні школи. Біля 600 священнослужителів задовольняють релігійні потреби й служать у вищевказаних релігійних організаціях.
Така строкатість релігійної карти, загалом, відповідає як історичним традиціям, національним, регіональним особливостям нашого краю, так і реаліям сьогодення. Домінують у релігійному житті області православні громади – всього 500. З протестантських релігійних об'єднань виділяються Євангельські християни-баптисти. Найбільш впливові церкви, діяльність яких помітна в області, це: Християни віри євангельської, Адвентисти сьомого дня, Римо-католики, Іудеї, Свідки Єгови.
Останнім часом з'являються в області й новітні релігійні організації, такі як: Харизматичні повноєвангельські церкви, Церква Ісуса Христа святих останніх днів, Новоапостольська церква тощо. Поява і поширення в Україні новітніх релігійних течій детермінована багатьма чинниками. По-перше, Україна після тривалого часу перебування під владою тоталітарного режиму поступово входить в світову співдружність народів і разом з тим сприймає ті релігійні процеси, що мають місце в європейських країнах. По-друге, після здобуття Україною незалежності пожвавився процес вивчення українознавства та національної історії, що певним чином викликало інтерес до давніх звичаїв, символіки, обрядів. По-третє, велике значення має загальна демократизація суспільства, що безпосередньо відбивається і на змісті релігійного життя, коли людина сама обирає віросповідання.
Релігійну ситуацію в області в цілому можна охарактеризувати як контрольовану й прогнозовану. Зусилля влади, громадських організацій спрямовані на безконфліктний розвиток міжконфесійних взаємин. Водночас викликають тривогу непорозуміння, що іноді виникають, між УПЦ МП та УПЦ КП. Міжправославний конфлікт має не тільки міжцерковний, але й - більше - геополітичний характер, пов'язаний із головним питанням українського православ'я – набуттям автокефалії. Кожна з церков дотримується протилежних позицій щодо досягнення цієї мети, необхідною умовою якої (на даному етапі) є об'єднання православних віруючих в єдину Помісну церкву.
Ріст релігійної мережі випереджає наявність культових споруд, що є однією з проблем релігійного життя. Незважаючи на те, що більшість із них, у тому числі й видатних пам'яток архітектури, передані релігійним організаціям у користування, є ще ряд проблем. Зокрема, Менському р-ні в Домницькому монастирі розташована виправно-трудова колонія-поселення МВС України, яку силами органів місцевого самоврядування переселити на інше місце в даний час неможливо. У цій ситуації відокремлено частину території монастиря зі спорудою колишньої П'ятницької церкви і передано релігійній громаді.
Окрім майнової проблеми потребують вирішення багато й інших питань релігійного життя. Це такі, як проблема міжконфесійних відносин; виховання віротерпимості; діяльність нетрадиційних для нашого суспільства релігійних організацій; використання засобів масової інформації релігійними організаціями та відображення релігійного життя в них; участь релігійних організацій у політичній діяльності, зокрема у виборчій кампанії тощо. Та віриться, що всі діючі на чернігівській землі релігійні конфесії все ж стануть могутнім духовним засобом до консолідації, співпраці й творення у вирішенні багатьох нагальних питань нашого життя.

ЧЕРНІГІВСЬКА ЄПАРХІЯ V XVIII СТ.
ПІД БЛАГОСЛОВЕННЯ МОСКВИ

Найбільш давньою і авторитетною єпархією на Лівобережжі, що за своїми характеристиками мало поступалася Київській і родовід якої сягає Володимира Великого та його синів - Ярослава й Мстислава, була Чернігівська єпархія. У XVIII ст. вона виступила незалежною від київського митрополита, прямо підпорядковуючись Москві - патріархові, місцеблюстителеві, а згодом - Синодові.
По висвяченню на київську кафедру митрополита Гедеона Четвертинського, один з найенергійніших архієреїв Чернігівської єпархії - архієпископ Лазар Баранович (1657-1693 рр.), посилаючись на труднощі церковного спілкування з Константинополем і власне нездоров'я, утиски з боку гетьмана І. Самойловича та митрополита Гедеона Четвертинського, попросив московських царів, патріарха Іоакима взяти його 'зі всією єпархією' під своє благословення. Для себе й своїх наступників Л. Баранович просив здійснювати посвячення 'не від Києва, а від першопрестольної і соборної церкви, матері церков, що головує нині в усій Росії', тобто від Москви.
Прагнення архієпископа чернігівського позбутися близького й подвійного підпорядкування (до патріарших грамот додавались митрополичі) відповідало зацікавленості московських царів розширити в такий спосіб територію своєї юрисдикції та водночас ослабити Київську митрополію. В жалуваній грамоті царів Іоана, Петра І та царівни Софії від 24 червня 1688 р. вже твердилося, що 'єпископія Чернігівська з-під благословення патріархів московських неправильно до Києва була відлучена'. До того ж, говорилося в грамоті, Чернігівська єпархія з часів царя Олексія Михайловича - архієпископія (з 1667 р.), а за правилами святих отців під владою митрополита (у даному разі - київського) можуть бути тільки єпископи, а не архієпископи. Це виглядало переконливим аргументом, хоч на практиці дане правило не раз порушувалось. У цій же грамоті визначалися межі єпархії, що включала в 1688 р. Борзненську, Глухівську, Конотопську, Менську, Новгородську, Стародубську та Чернігівську протопопї'.
Єпархія була відома своїми стародавніми церквами, монастирями: чернігівськими Єлецьким Успенським, (XI ст.), Свято-Троїцьким Іллінським (XI ст.), Борисоглібським (XIII ст.), глухівським Петропавлівським (XIII ст.), батуринським Миколаївським (XVI ст.) та ін. З 40-х рр. XVII - початку XVIII ст. тут постали мокошинський Покровський (1640 р.), новгород-сіверський Спаський (1650 р.), Пустинно-Рихлівський Миколаївський (1666 р.), глухівський Успенський (1670 р.), Домницький Різдва Богородиці (1696 р.) та інші монастирі.
Це був час, коли в монастирях формувалися й діяли не лише церковні, а й суспільно-політичні, культурні, наукові діячі рівня архієпископа Л. Барановича, архімандрита Єлецького монастиря, автора 'Ключа розуміння' Іоаникія Галятовського, творця Четьїх Міней святителя Димитрія Ростовського (Туптала), архієпископа чернігівського, святителя Феодосія Углицького. Саме завдяки діячам такого рівня Чернігівська єпархія почала з другої половини XVII ст. повертати собі минулу славу, авторитет і вплив. Тривале володарювання чужинців на чернігівських землях довело до того, що одна з найстаріших кафедр у Київській Русі втратила єпископію (парафіями управляв смоленський архієпископ), а перші після відновлення кафедри архієреї змушені були жити й 'годуватись' то в Києві (Зосима Прокопович), то в Новгороді-Сіверському (Лазар Баранович). Архієпископ Лазар у листі до патріарха Іоакима писав про 'крайнє запустіння' навіть знаменитого Єлецького монастиря - що вже говорити про менш імениті обителі чи парафіяльні церкви. За його оцінкою, 'всі галузі єпархіального управління в повному розладі через безперервні смути і потрясіння в Малоросії...'.
Але у XVIII ст. Чернігівська архієпископія виступила вже в почесному ранзі першої серед архієпископій у Російській державі, з багатим досвідом організації церковного життя, освіти, книгодрукування. Хоч залишилося й багато проблем: відродження справжньої, а не лише обрядово означеної релігійності серед парафіян, подолання католицького впливу єзуїтів, домініканців, відновлення церков та монастирів, їх маєтностей (Чернігівщина і Новгород-Сіверщина постраждали як від чужинців, так і від козацтва І. Брюховецького, П. Дорошенка) та ін. Місцеперебування гетьманської столиці в Батурин!, тобто в межах єпархії, позитивно позначалося на чернігівських парафіях: завдяки меценатству гетьмана І. Мазепи, військової старшини було побудовано, відновлено й обладнано низку соборів, церков, монастирів, що й сьогодні займають непересічне місце в церковно-культурній скарбниці України. У XVIII ст. чернігівські, новгород-сіверські церкви, монастирі відзначались витонченістю культової архітектури, високим рівнем внутрішньоцерковного оздоблення, іконопису, церковного співу тощо.
На зламі XVII - XVIII ст. чернігівську кафедру посідав Іоан Максимович (1697-1711 рр.). Родом із сім'ї заможного ніжинського шляхтича, він отримав по тих часах солідну освіту в Чернігові, Києво-Могилянській колегії, де вчився в одному класі з Данилом Тупталом - майбутнім митрополитом Димитрієм Ростовським, першим святителем православної церкви синодального періоду. Як людина освічена й ерудована І. Максимович був у складі українського посольства до царя в 1678 р.
З іменем ієромонаха брянського Успенського (Свенського) монастиря Іоана Максимовича, де він був намісником у 1681-1696 рр., пов'язаний цікавий епізод, що досить виразно показує відмінності між українською й російською церковними традиціями того часу. Брянський монастир, заснований чернігівським князем Романом 1288 р., царською грамотою 1681р. був приписаний до Києво-Печерської лаври, отримавши ще одну назву - Новопечерського. У 1682 р. келар монастиря з кількома ченцями написали до Москви скаргу на призначеного з Києва намісника Іоана, де звинуватили його в прийманні до монастиря 'невідомо яких людей польської й черкаської (тобто української) породи'. Крім того, зазначалося в листі, намісник перешив церковний одяг на київський кшталт, 'а московські ризи й стихарі в ніщо поставив', хоч вони були 'від государевого подаяния'. Скаржники повідомляли, що Іоан навіть келії перебудував 'за своїм звичаєм'. Однак український характер монастирських змін тоді ще, очевидно, особливо не турбував царів - після ревізії, учиненої царем за скаргою, І. Максимович пробув намісником ще більше десяти років. Згодом він, архімандрит чернігівського Єлецького Успенського монастиря, був висунутий духовенством, міщанами, довіреними особами гетьмана на керівництво чернігівською кафедрою.
За поданням гетьмана І. Мазепи в 1697 р. московський патріарх хіротонізував І. Максимовича в єпископа чернігівського. За іронією долі й за наказом Петра майже через 12 років архієпископові Іоану разом з іншими ієрархами довелося в Глухові взяти участь в анафемствуванні свого поручителя І. Мазепи.
Чотирнадцять років перебування І. Максимовича на чернігівській кафедрі були позначені рядом новацій, турботою про будівництво церков, поширенням проповідництва, особистим подвижницьким життям. З його іменем церковна історія пов'язує заснування Чернігівської духовної семінарії (колегіуму), де могли отримати освіту діти не лише духовенства, але й дворян, козаків, міщан. Іоан Максимович - автор кількох церковно-духовних творів. У 1711 р. (за іншими джерелами - у 1712 р.) за наказом Петра І архієпископ Іоан був призначений митрополитом тобольським і всього Сибіру. В 1916 р. православна церква зарахувала святителя Іоана, митрополита тобольського, до сонму своїх святих.
Його наступниками на чернігівській кафедрі стали архієпископи Антоній Стаховський (1713-1721 рр.), Іродіон Жураковський (1722-1733 рр.). Аналізуючи діяльність цих та інших ієрархів на стародавній кафедрі, не можна не констатувати, що з часів Гадяцького договору (1658 р.), коли значна частина українського духовенства в надії отримати всі стародавні привілеї, присягла польському королю й відмовилася від підлеглості московському цареві, серед ієрархів, духовенства Чернігівщини майже не зустрічаються діячі, які б прагнули відстояти колишню автономію української церкви, відверто чинити опір самодержавній політиці уніфікації, русифікації, вилученню національно-регіональних особливостей церковно-обрядової практики в Україні. Надто спокусливою для багатьох виявилася тактика, обрана свого часу Л. Барановичем: стояти на боці московських царів і патріархів, слухняно виконувати їх розпорядження (навіть якщо вони суперечили позиції українських гетьманів, інтересам церкви, парафіян), і тоді підтримка, захист, а з ними й привілеї, почесті будуть забезпечені. Пригадаймо: з українських ієрархів тільки Л. Баранович був запрошений на Московський собор 1665 р., на якому відбувся суд над патріархом Никоном. Саме після цього Чернігівська єпархія стала архієпископією, до того ж першою в Російській державі, з царської руки щедро наділена маєтками. її архієпископові було дароване почесне право облачатися в сакос. Щоправда, за таке смирення доводилося інколи терпіти від гетьманів, козаків, але в цілому така позиція себе виправдовувала: швидко відновлювались, упорядковувались старі й будувались нові церкви, монастирі, множились маєтки із селянами, угіддя, здобувались нові права й привілеї, .не переводились щедрі жертводавці. З відстані майже трьох століть це сприймається не лише як благо для єпархії, але і як досить відверта плата самодержавної церкви за відмову українського духовенства від прагнень незалежної від Росії православної церкви.

Михайло Троцик Тема: Церква та релігія
З вільних джерел інтернету!

П'ЯТНИЦЬКА ЦЕРКВА.

Доля цієї пам'ятки незвичайна. Стояла на торговельній площі Чернігова невелика П'ятницька церква. (Параскева П'ятниця здавна вважалася покровителькою торгівлі). Висока баня, численні ліпні окраси, ошатні пропорції церкви — усі ці риси без сумніву давали підставу віднести споруду до стилю українського барокко XVII-XVIII ст. Незвичайною була лише її центрична уступчаста композиція. Дослідники твердили, що під барочним одягом заховалися форми давньоруської будівлі.
У 1941 р. в споруду влучила фашистська бомба. У грудні 1943 р. до
Чернігова приїхав видатний радянський дослідник давньоруського зодчества П.Д. Барановський. Мені довелося його супроводжувати і брати участь в обстеженні чернігівських споруд. Картина, яка відкрилася перед нами,була жахливою: від П'ятницької церкви залишилися одні тільки руїни, що самотньо височіли серед засипаних снігом пустирів зруйнованого німецько-фашистськими загарбниками міста. Дослідження пам'ятки дало несподівані результати. Церква зовсім не була схожа на всі відомі нам давньоруські споруди. Усе свідчило про те, що це пам'ятка нового архітектурного стилю, який сформувався на Русі наприкінці XII ст., за часів «Слова о полку Ігоревім».
Відомо, що в цей час, на історичну арену виходили давньоруські міста, у них бурхливо розвивалися ремісництво й торгівля, складалися
ремісничо-торговельні корпорації, тобто відбувався той
соціально-економічний процес, який зумовив розвиток в Європі готичного архітектурного стилю.
Протягом 10 років П.Д. Барановський реставрував П'ятницьку церкву,ретельно складаючи цеглину до цеглини. Внаслідок цього досліднику вдалося з великою достовірністю відтворити всі форми споруди, однієї з найвизначніших пам'яток давньоруської архітектури. Наступні дослідження відкрили багато інших споруд цього архітектурного стилю. Ошатна П'ятницька церква стоїть у центрі стародавнього українського міста Чернігова за міським театром, серед мальовничого скверу, де колись був чернігівський торг. Церква невелика за розмірами (16X11,5 м в плані), з чотирма восьмигранними стовпами всередині, трьома апсидами, високою
банею, винятково струнка за пропорціями, з небачено вишуканою й
гармонійною композицією. На відміну від статичних форм споруд попередніх часів композиція П'ятницької церкви є динамічною, її стіни стрімко наростають угору трьома рядами арок над основним об'ємом. Вертикальність споруди підкреслюється профільованими пілястрами. Вертикальні й криволінійні елементи, що домінують у композиції, врівноважуються горизонтальними ярусами вікон другого поверху, пасами декоративних ніш різної форми та масштабу, меандровим фризом, що нагадує архітектуру XIст., сітчастим орнаментом на апсидах. Вертикальні профільовані пілястри на різних висотах завершуються короткими, але енергійними штрихами карнизів. Рожевий колір стін поєднується з білими отинькованими полями
декоративних ніш та різнобарвними орнаментами на порталах. Всередині церква нагадує башту. Художній ефект фрескового розпису підсилюється різнобарвною підлогою з жовтих, зелених і темно-вишневих полив'яних плиток. На відміну від Київської Софії, де композиційну тему розвинуто в цілу симфонію, у П'ятницькій церкві все побудовано на одній, так би мовити, мелодії. Це — радісна пісня про красу, де інженерний геній будівничого поєднався з поезією народної творчості. П'ятницьку церкву в Чернігові іноді називають «Словом о полку Ігоревім» в архітектурі. І справді, визначна пам'ятка давньоруської архітектури є не тільки сучасницею геніальної поеми, а й близькою до «Слова» за характером своєї поетики, за досконалістю форми, за народним духом та ідейною спрямованістю.

ВОСКРЕСЕНСЬКА ЦЕРКВА.

У 1772-1775 рр. у північно-західній частині Чернігова на міському цвинтарі за ініціативою і на кошти поміщиці Катерини Борковської була побудована кам’яна Свято-Воскресенська церква із окремою дзвіницею, у нижньому ярусі якої розташовувалася церква Святого Григорія. Ці архітектурні споруди побудовані за участю українського архітектора Івана Григоровича Барського. Вони нагадують архітектуру київської церкви Миколи Набережного на Подолі і Трьохсвятительську в селі Лемеші Козелецького благочиння. Дзвіниця являє список дзвіниці Кирилівського монастиря в Києві, побудованої Григоровичем-Барським у 50-х роках XVIII ст.
Стародавнє оформлення інтер'єру Свято-Воскресенської церкви не збереглося. Існуючі розписи й іконостас зроблені вже за сучасних часів.
У 60-70 рр. XX ст. Свято-Воскресенська церква була єдиною в Чернігові.
На церковному погості існує багато поховань. У 1811 році похований відомий історик, автор відомої історико-краєзнавчої праці 'Черниговського намесничества топографическое описание' Афанасій Шафонський. Також є могила нашо¬го талановитого земляка Петра Добровольського, похованого в 1910 році.
На початку XXI ст. у Свято-Воскресенській церкві проводилися великі реставраційні роботи до святкування 1000-ліття хрещення Русі. Втім у 2004 році проводився лише зовнішній ремонт штукатурки церкв.

ВВЕДЕНСЬКА ЦЕРКВА.

На території Троїцького монастиря, на південь від Троїцького собору знаходиться Введенська трапезна церква, побудована в 1677 – 79 рр., ще до зведення головної споруди цього ансамблю – Троїцького собору.
Безстовпна трапезна є справжнім шедевром національного архітектурного стилю. Споруда трапезної – одна з найдавніших в групі пам’яток ХVІІ ст. Вплив цієї споруди на ряд інших пам’яток безсумнівний. Її планувальна структура повторена в трапезній Михайлівського монастиря в Києві. В інших випадках існують незначні відмінності, наприклад, в трапезній Видубицького монастиря. Але загальна схема і тут зберігається: до приміщення церкви із заходу примикає обідній зал, до нього в свою чергу примикають допоміжні приміщення для приготування їжі і зберігання продуктів.
Така ж схема в безстовпних трапезних Гамаліївського, Густинського та інших монастирських ансамблів. Церква, обідній зал, сіни розташовані в одну лінію, дякуючи чому одноповерховий корпус є витягнутим, а в плані являє собою прямокутник з виступами – розкріповками, довжиною 37,5 м. шириною в вузький частині 10 м., а в широкій – 17,5 м.
Особливістю композиції є те, що у церкві 2 бані, а не одна, як в більшості випадків. Тут підкупольний четверик за допомогою плоского парусу переходить в восьмерик, який конусоподібно звужуючись переходить в свою чергу в ліхтар, увінчаний главкою. В побудові внутрішнього простору використано прийоми, які йдуть від дерев’яної архітектури. Одна баня призначена для розміщення вівтаря, друга для тих, хто молиться. Подібна архітектура тим більш цікава, що в літературі виникла суперечка – чи існував взагалі в українській архітектурі тип двобанного храму.
Унікальним прикладом побудови інтер’єру в спорудах ХVІІ ст. є перекритий циліндричним склепінням зал трапезної. Виразність склепінчастого перекриття підкреслена розпалубками стрільчатої форми з профільованими нервюрами. Сучасні бані церкви мають придавлену форму, яка не відповідає формі внутрішнього простору. Можливо, вони були перебудовані після пожежі монастиря в 1731 р. Бані такої форми в І п. ХVІІІ ст. відомі в ряді інших пам’яток, наприклад, в церкві на Економічних воротах Києво-Печерської Лаври.
В характері пластичної обробки фасадів трапезної, безсумнівно, деякі риси схожості з пластикою будинку Лизогуба. Але принципова різниця в тому, що трапезна має чітко виражений головний фасад , чого немає в будинку Лизогуба. Енергійний вертикальний ритм головного фасаду, глибокі віконні отвори в товщі стін, характерні трикутні фронтончики над вікнами – все це дає враження великої гармонії. Головний фасад виділено виразним ритмом напівколонок, а церква вже має інший крок напівколонок. Архітектура сіней і підсобних приміщень носить скромний характер, плоскі пілястри не сильно виступають за поле стіни.
Таким чином, кожну частину цієї споруди – церкву, трапезний зал і підсобні приміщення вирішено по-різному, але при цьому збережено цільність і єдність споруди.

Цікаво, що в архітектурі трапезної є чимало рис типово російської архітектури. Перш за все, це відноситься до обрамлення віконних отворів і, взагалі, до характеру наружної пластики. Цей сплав російських і українських архітектурно-будівельних традицій народжував мажорні художні образи.
Через деякий час після спорудження церкви гетьман Іван Мазепа подарував іконостас, прикрашений його гербом.
Це був чотириярусний бароковий іконостас, центральна частина якого була підвищена і починаючи з другого ярусу ікони розташовувалися по вигнутій лінії, що трохи піднімалася до центру.
Але, нажаль, іконостас було знищено в 30-ті роки ХХ ст.
Іконостас, що знаходиться зараз у Введенській церкві зроблений в 1988 – 89 рр. до відкриття духовного училища регентів-псаломщиків 1 вересня 1989 року, адже Введенський храм відноситься до духовного училища і є «студентською» церквою: тут студенти проводять заняття, складають іспити. І в той же час це є трапезна церква.
Замовником іконостасу виступив митрополит Чернігівський і Ніжинський Антоній. Проект іконостасу розробив благочинний церков Чернігівського округу митрофорний протоієрей отець Анатолій Товстогон. Він же є і автором всіх іконостасних ікон, а також настінних розписів, що були виконані пізніше.
Те, що саме одна людина є автором проекту іконостасу і автором його ікон – це те саме вдале поєднання архітектури, різьблення і малярства, якого домагалися ще в давні часи і яке зменшує або навіть виключає можливість еклектичних рішень. Так, наприклад, зараз за кордоном заведено такий порядок, що іконостас планує архітектор храму чи маляр ікон.
Основа іконостасу виготовлена з дерева сосни, а різьблення – з дерева липи. Столярні роботи виконав різьбяр Олексій Корець. Різьблення, колонки і рами ікон зразу ж були позолочені. Цю роботу виконав позолотник Савченко Микола Іванович. Тло іконостасу пофарбоване білою і частково червоною фарбою.
Іконостас 4-х ярусний. Але ці яруси неповні, хоча загальний канон збережено І-й ярус знизу – намісний. В центрі знаходяться Царські врата, на яких розміщено композицію «Благовіщення» і зображення 4-х євангелістів.
Справа від Царських врат – ікона «Спасителя», зліва – «Богоматір з немовлям», далі справа – південні дияконські врата з іконою «Архангел Гаврііл».
Крайні ікони: справа «Введення до храму» – храмова ікона, присвячена одному з двунадесятих свят, якому відповідно присвячений головний і єдиний престол храму і відповідно сам храм, а зліва – ікона «Апостол Іоан».
Таким чином, в І-му місцевому ряді знаходиться всього 12 ікон: 6 великих і 6 маленьких на царських вратах.
Над царськими вратами знаходиться ікона «Тайна Вечеря», що входить до другого ярусу, в якому лише 3 ікони: окрім «Тайної вечері» ще «Різдво Христово» і «Різдво Богородиці».
Таким чином, в іконостасі Введенського храму святковий ярус став другим, замість третього згідно канону.
Над святковим ярусом знаходиться третій ярус – апостольсько-святительський або просто апостольський. Згідно канону, в центрі повинна бути ікона І. Христа. Дійсно, в центрі знаходиться ікона «Воскресіння І. Христа» – точна копія такої ж ікони з іконостасу Троїцького собору, а по обидві сторони 4 ікони з зображенням апостолів: по три на кожній іконі (12 апостолів).
Окремо, зліва і справа, ніби об’єднуючи ці два яруси: деісусний і святковий, знаходяться 2 великі ікони: «Іоан і Анна» та «Марія Магдалина і апостол Павло».
4-й ярус в іконостасах – пророчеський, повинен включати в себе зображення старозавітних пророків. Цей ярус о. Анатолій скомпонував довільно. В центрі знаходиться ікона «Цар слави», зліва – «Богоматір з немовлям» і «Пророк Ілля»; справа – «Іоанн Хреститель», «Пророк Мойсей зі скрижалями». Ця схема нагадує схему ІV-го ярусу іконостасу Троїцького собору.
І окремо, ніби складаючи V-й ярус, знаходяться маленькі ікони: в центрі – зображення св. Духа у вигляді голуба, справа – зображення скрижалей.
Таким чином, Введенська церква є однією з найдавніших в групі чернігівських пам’яток ХVІІ ст., і являється дійсно шедевром національного архітектурного стилю. Вплив цієї споруди на ряд інших пам’яток безсумнівний.

ІЛЛІНСЬКА ЦЕРКВА.

Іллінська церква – одна з найцікавіших пам'яток давньоруської архітектури у Чернігові. Храм споруджено наприкінці ХІ ст. біля входу в Антонієві печери на південному схилі Болдиної гори. Іллінська церква – єдиний зразок однонефного храму чернігівської школи давньоруського зодчества, що зберігся до наших днів. Спершу вона виконувала функції хрещальні і була однобанною, невеликих розмірів. Церква поклала початок створенню Іллінського монастиря. Під час монголо-татарської навали (1239 р.) храм та монастир зазнали значних руйнувань.
Нове відродження печерного монастиря та Іллінської церкви припадає на ХVІІ століття. «…В року 1649 Божию церковь Святого пророка Илии, при ней же и монастир старанием и коштом благочестивого ктитора, пана Стефана Подобайла, …полковника Черниговского реставрировал Зосима Тышкевич, ігумен того ж монастыря…». Внаслідок перебудов Іллінська церква отримала форму трибанного храму, найбільш розповсюдженого на Україні за козацької доби. Пам'ятка набула рис стилю українського бароко. Зовні і в середені храм було потиньковано і побілено.
В інтер'єрі церкви домінує висотний принцип розкриття внутрішнього простору. Головною особливістю архітектури інтер'єру є використання елементів візантійської хрестовокупольної системи з безстовпною композицією храму, що характерна для дерев'яного зодчества. Стародавній декор церкви, на жаль, втрачений. Не збереглися ні фреска, ні підлога з полив'яних керамічних плиток. Зберігся лише унікальний іконостас 1774 року в стилі рококо, в якому інтерпретовано коринфський ордер. В Іллінській церкві зберігалася чудотворна ікона, написана в 1658 році ченцем Григорієм Дубенським. Ікона прославилася багатьма дивами і була святинею монастиря. У ХVІІ-ХІХ ст. у церкві неодноразово проводилися ремонтні роботи. У 70-их роках ХХ ст. вона реставрована за проектом архітектора М.М. Говденко.
Нині Іллінська церква є єдиною уцілілою спорудою такого типу в архітектурі Київської Русі. Вона започаткувала розвиток храмів тридільного типу в українській мурованій архітектурі ХІІ-ХVІІІ ст. З 1967 року Іллінська церква входить до складу чернігівського архітектурно-історичного заповідника і є його музеєм. Архітектори та реставратори постійно здійснювали нагляд за технічним станом унікальної пам'ятки архітектури та іконостасу. Кілька років тому в інтер'єрі пам'ятки були виявлені численні тріщини. Також встановлено підвищену вологість цокольної частини фасадів церкви, яка спричинила деструкцію будівельних та оздоблювальних матеріалів. Пам'ятка потребувала ремонтно-реставраційних робіт.
У 2004 році фахівці Державного науково-технічного центру консервації та реставрації пам'яток виконали обстеження конструкцій іконостасу та ікон. Зокрема, були виявлені значні ушкодження жуком-точильщиком (вони призвели до численних втрат фрагментів іконостасу), лущення левкасу на різьблених частинах іконостасу та взбугрення левкасу на деяких іконах. Тоді було прийнято рішення демонтувати експозицію в пам'ятці, розпочати підготовку храму до ремонтних робіт, здійснити консервацію та реставрацію іконостасу та ікон.

КАТЕРИНСЬКА ЦЕРКВА.

Катерининська церква в Чернігові – унікальний пам'ятник архітектури, який відноситься до кінця XVII, — початку XVIII століття. Представляє кращі традиції української культової архітектури, має національне значення.

Кожного мандрівника, хто в'їжджає до Чернігова з боку Києва, зустрічає блискучо-біла, і тому здалеку помітна, Катерининська церква. Церква, що височить на пагорбі, і виблискує золотом куполів, відрзу привартає свою увагу. Катериненська церква стоїть на місці храму доби Київської Русі, і знаходиться на одній з високих ділянок правого берега Десни напроти стародавнього Дитинця. Вона була зведена братами Семеном і Яковом Лизогубами за заповітом їхнього батька чернігівського полковника Юхима Лизогуба, який помер у 1704 р.
Церква, яку в народі ласкаво прозвали «Катеринка», була побудована в 1715 році на честь героїв-чернігівців, які прославилися своїм героїзмом при узятті Азова в 1696 році. Керував чернігівським полком представник відомого козацького роду Лізогубів - Яків Юхимович (за рахунок якого, до речі, і була побудована церква).
Будівля храму вирішена у стилі бароко. Це цегляна, хрестоподібна, п’ятикупольна, компактна, вертикально орієнтована церква. Склепінчаста в плані споруда має камери у внутрішніх кутах. Храм декорований зовні лише лопатками-пілястрами по кутах і обрамленням вікон і дверних порталів з використанням декоративних можливостей цеглини різної форми (у церкві відсутній ліпний орнамент). Внутрішній простір храму прагне увись, що додає його інтер'єрам неповторного величного вигляду.
У 1837 році церква була сильно пошкоджена під час пожежі. Відновні роботи в храмі проводилися в другій половині ХІХ століття. У той час із західного боку церкви був прибудований додатковий вівтар. У 1908 році в Катерининської церкви з'явилася дзвіниця. У роки Великої Вітчизняної війни храм знов горів – була зруйнована покрівля і верхня частина куполів.
Реставрація храму проходила в два етапи. Роботи з консервації конструкцій і відновлення архітектурної подоби церкви велися в 1947-1955 рр. Під час останньої реставрації в 1975-1980 рр. були позолочені куполи. Тоді ж були розібрані побудовані в ХІХ столітті дзвіниця і вівтар, які були визнані невідповідними зовнішньому вигляду храму.
З 1979 року в Катерининській церкві знаходиться експозиція Музею декоративно-прикладного мистецтва Чернігівщини. Сьогодні Катерининський храм є однією з архітектурних домінант Чернігова, розташовується в історичній частині міста, неподалік від древнього чернігівського Дитинця.

СВЯТО-КАЗАНСЬКА ЦЕРКВА.

Свято-Казанська церква у Чернігові розташована поряд з літературно-меморіальним музеєм-заповідником Михайла Коцюбинського. Споруджена була протягом 1820-1827 років на честь перемоги у Вітчизняній Війні 1812 року. Свято-Казанська церква двічі перебудовувалася: на початку і в середині XX ст. Після 1943 року використовувалась як кінотеатр, а пізніше - як ремонтно-монтажний комбінат Укрголовторгтехніки Міністерства.

БОРИСОГЛІБСЬКИЙ СОБОР.

Борисоглібський собор – усипальниця князів роду Давидовичів. Собор є зразком чернігівської архітектурної школи ХІІ ст. Хрестовокупольний, шестистовпний, увінчаний однією банею (висота 25 м). Він будувався як храм-усипальниця,тому в північній і південній стінах собору зроблені глибокі ніші-аркасолії для гробниць. Поховання, напевно , робили і у галереях-прибудовах, які не збереглися (їх залишки виведено на поверхні грунту), і під підлогою бічних нав собору.
Собор справляє враження міці, нерухомості та спокою. Йому притаманні і надзвичайна досконалість цегляного мурування, висока якість цегли-плінфи, витончене і цікаве різьблення білокам?яних капітелей на півколонах фасадів. Застосування в оздобленні фасадів деталей з вапняку, прикрашених рельєфними орнаментами так званого “звіриного стилю”, що йде від поганських часів, де рослинні орнаменти поєднуються в казкове мереживо з фантастичними птахами, звірями-грифонами, є характерною рисою саме чернігівської архітектури ХІІст.
Дослідженнями встановлено, що собор побудований на місці більш давньої споруди ХІ сторіччя, від якої виявлено залишки нижньої частини стін та фундаменти.Відносно цих залишків, існує припущення, що то міг бути двокамерний князівський терем або ж більш давній (ніж існуючий Борисоглібський собор) храм.
За час існування Борисоглібський собор неодноразово зазнав пошкоджень і перебудов, і кожного разу його архітектура набувала нових рис. На початку ХVІІ ст. під час польскої інтервенції собор було перебудовано у домініканський костел. Потім до західного фасаду прибудовано восьмигранну в плані ротонду-притвор у стилі українського бароко ХVІІ ст. Значними були перебудови ХІХ сторіччя, коли собор значно розширили на схід за рахунок нової апсиди для вівтаря.Пам?ятка зазнала значних руйнувань протягом 1941-43 рр. під час ІІ світової війни.
Новим етапом життя став період після ІІ світової війни, коли в 1952-58 рр. за проектом архітектора М.В.Холостенка його відновлено у гаданому первісному вигляді. До наших днів майже не збереглися фрескові композиції, які вкривали стіни і склепіння, та портали входів у собор. Лише всередині на відкосі вікна північної стіни над порталом ледь проглядається геометричний орнамент фрески.
Окрасою експозиції собору є срібні з позолотою царські врата, масою близько 56кг. Вони були виготовлені на початку ХVІІІ ст. за наказом гетьмана І.С.Мазепи, в майстерні Пилипа Якоба Дрентветта з міста Аусбурга (згідно клейма на металі врат).фрагмент царських врат Борисоглібського собору.
На щастя, до нас, вони дійшли неушкодженими, а сам бароковий іконостас собору загинув. В соборі відновлена давня підлога з шиферних плит, а в підкупольному квадраті реконструйований омфалій – підлога, інкрустована різнокольоровою смальтою. В північній наві можна побачити розкопані підмурки споруди ХІ ст., що була на цьому місці до побудови собору.
В ХVІІ ст. в Борисоглібському соборі були поховані видатні православні ієрархи: Лазар Баранович, св.Феодосій Углицький, Амвросій Дубневич та Феофіл Ігнатович.

ХРАМ 2000-ЛІТТЯ РІЗДВА ХРИСТОВОГО.

У перші дні 2001 р. в Чернігові, у мікрорайоні Масани, був освячений новий православний храм 2000-ліття Різдва Христового. Тим самим завершився найважливіший етап будівництва православного комплексу, що включає малий храм на честь ікони Божої Матері 'Живописне джерело' (освячений в квітні 1996 р.) і будівлі недільної школи (1997 р.).

ЦЕРКВА СВЯТИТЕЛЯ МИКОЛИ-ЧУДОТВОРЦЯ.

Будівництво церкви Святителя Миколи-Чудотворця розпочалося у 2005 році. В народі її ще називають 'афганська' церква, будівництво церкви проводилося на пожертви простих людей. Хтось приносить п'ять гривень, хтось-десять, хтось-двадцять, а то і три. За два роки свій внесок в будівництво церкви здійснили більше 30 тис. людей. До речі, кожний із них отримав свідоцтво добровільного пожертвування на будівництво церкви. Це означає, його ім'я заноситься у спеціальну книгу пам'яті. А молитва за жертводавців буде постійно виконуватися.

Закрити